…( частина № 7)...

  …( частина № 7)… З кожним потиском руки відчуваюсь стиснутим. А чи не своїм або не для чужих, що  на дві сторони?!  Хвилювання, а так хочеться хвиль та на хвильку похилити хтивість. Певне, у вірності  можна очікувати вічність.. І не потяги, а потуги споглядають й не сподіватись, що ти зрадив власні мрії. Прикро, ти, сука, ними жив та ображав всіх хто не розділяв. І на що ти проміняв? Подумки оправдовуєшся на пероні, йдучи з домашнього порогу. Скажи, скільки справді сміливих слів… Ти вже інший змирись з цим, не потреба з всіма пити по-три на трьох. Навчись, не прикипай до інших та не слався ставляючи всім прирікання. Не навчишся, навчать інші. І де вони? Мовчать… Черговий раз питання про початок просторово-часовий.    «Я стиснутий по-домовленості. Для всього доброго та злості. 

    Я хочу відкинути, забути ці поняття та не страдати від млості. Хочу приймати й ходити в гості за черговою стороною. Хочу по-справжньому та до кінця, споглядати на обличчя не знаючи назви «закінчилось». Буду плакати та помирати від смутку, буду бачити та говорити : «Ви суки!». Радіти й дякувати що до мене та в мені ще стукає. Говорити впевнено та завжди віруючи, що час покаже та на останок – бажати удачі. Хочу жити власним життям та бути сьогодні, але лишати час для мрій. Ти живеш й час йде, а чи варто це?»     Все не варте, ми цього хочемо і від цього страждаємо, даруючи час власний  комусь. Ми нещасні якщо не отримуємо час від іншого, ми хочемо «подарунків». Ми ладні жити  по-можливостях кожного та сприймати світ. Сучасне втомлене від ліні покоління, хоче цього мучитись страждати, а не віддавати. Для нас відкрито все по-великому рахунку, а по-малому, потруху, помалу не вистачає часу. Життя коротке, і це показує досвід, а чим більший, то менше лишається. По-трішки не квапливо, поки збагнемо власну ціль, обдумуючи, над сутністю буття все минає. Лишається тільки згадувати що було та мріяти, про можливе, таке цікаве особливе. Наші розпачі та проблеми лишаються та ростуть, а, хоча без них не знали моменти хороші, котрі за кожними згадками забуваються. 

     Ми можемо говорити правильні слова але не діяти. Ми покоління лінивих дітей, які ніколи не виростуть. Багато про що жаліємо, про згаяний час, бо голови думають про мимовільні та непотрібні інтереси. За час життя у нас купа ідей, але по-факту нас багато що відволікає. Іпохондрія 21 століття, яка не минає, а тільки наминає пиріжки з тої полиці…