«Чотири кроки»

«Інша»
І знов за два кроки не минуло й півроку. Потяг до неї змінюється пероном та між колією він вагонний. Верхня полиця, в лице вітер - відкрите вікно, а воно все ще живе те клянучись наче живе вічно. Проклинаючи знову, змовились єство та єдність кілометрів. Від нетрів виникає втома, я їду додому, мертвий стомлений, стосами проблем та проблисками дилем. В просторі вибору та написаної долі, поволі знаходиться вирішення в прокуреному тамбурі. Там, можливо, є щось краще. Верхня полиця відкрите вікно, брешу я полетів. Уява карколомно зламала межу просторових рамок, мій рот на замку. Сусіди підіймають чергову склянку. А, власне, бо мої давно вже заклякли. Брешу. Лечу. Але там все навпаки, чому? Очі споглядають на відображення. Залиш сподівання та сповіді великім гігантам які є кришталевими люстрами на блакитному фоні. Повільно, поволі, власне, так же ні, я не вмію літати, ходжу тільки по-краю безодні. Прірва між невідомим та недосяжним. Ним же намалюю смолистою чажою обрій на краї саджаючи вибір на електричний стілець. Чорний гаманець молиться на матеріальне «потреб-проблем», політ просить матерії та простору. Тісно, млосно вельми потрібно. Піт що так і так стікає. Не все так просто…
«Дома»
І знову крокуючи потягнувся до неї. Все мистецтво, що власне небо. Навіть дворічний лебідь, той самий, але не чужий. Два рази переслідував вранішньою весною. Він самотній, адже власна самота одна на одинці. Карбує фатум; ний архетип й у прикмети варто вірити. У вірну птаху та сміливу, що увірвалась. Уже яке коло кружляє споглядаючи на фасади, що давно потріскані, на дахи, котрі дощами омиті та колони які не втримались античною мармуровістю. За першим кроком радість, а по-колу можна вколотись. По-другому не таким стає смішним… За кожним кроком та колом впізнаю що минає. Обличчя змінюються, дахи кап-кап, слова нівелюються за модою та стилем. Черговий подих зміниться листом. Маючи можливість хочеться змінити, щоб не поміліло чорнило. Газетні літери продимілись, пташко, лети тільки сліз не по потребі лити.
«Нею»
Вона сміливо гортає написану п’яним митцем згорток паперу. Правда тексту гола, як і її тіло на ніжній постілі. Ще хвилину початок… В кімнаті пусті пляшки, недопалки та брудний посуд. Гар що горить, або виключно тліє. Вона читає…
Він боїться відкрити в блокноті новий чистий аркуш. Брехня його одягнена, як людина на котру виливається достатня купа бруду. Одна хвилина до кінця… Все п’яне в його борделі думок. Свічка – куплена, воскова вже нова. Він пише…
Вони гуляють. Їх будні споглядають на будинки. Прози та ідеї про різні пози. Позирають на вікна бетонних печер, ось світло, а ось вулиця. Інколи мокра, брудна, чиста але потрібна. Дійшли до кінця….
«Тут»
Бо за можливості стає неможливість й світло сходить з небес. До світу та сонця, я хочу сказати «Я буду». Листя прижовкло, а на тло дороги мої губи є твоє тіло. Відчувається радісна, нова, радикальна межа. Межень втоми, знову коми та аркуші. Моя уява досягла цілісної думки про форму майбутнього. Певне, інколи потяги змінюють маршрути, або провідні по супроводу колії повторюються відчуттями, а слова стікаються у аморфний згусток, струмок чіткості та впевненості. І хочеться бути за межею жанрів - нею писати роман. Її вигини тіла цільнодоторкані, нова не потріпана палітра, а дотична картина-книга з сюжетом, що не змінюється за секунду до друку.

литератураочеркукраинскийязыкмысли
7
4.276 GOLOS
0
В избранное
gekalo
На Golos с 2017 M06
7
0

Зарегистрируйтесь, чтобы проголосовать за пост или написать комментарий

Авторы получают вознаграждение, когда пользователи голосуют за их посты. Голосующие читатели также получают вознаграждение за свои голоса.

Зарегистрироваться
Комментарии (1)
Сортировать по:
Сначала старые