Чи ризикне панівний клас оголосити війну українцям?
Почитати вітчизняні ЗМІ – то можна собі подумати, що влада в країні, буквально не покладаючи рук, бореться з корупцією, печеться за нужденних і малозахищених, щогодини мастить собі голову маргарином у тяжких думах про те, як підняти пенсії. Невтомно турбується про розвиток економіки тощо. О, майже забули – ще й веде запеклу війну з Росією!..
Але то все імітація задля отримання чергових кредитів МВФ. Насправді наша влада переймається головним питанням: як закріпити законодавчо, юридично (чи ще як там?) становище панівного класу. Так, щоби це панування було абсолютним, монопольним, ніхто на нього не зазіхав та не ставив під сумнів. Саме під таким кутом зору треба розглядати дії влади, тоді багато суперечливих і на перший погляд абсурдних кроків стануть зрозумілими. Як от чому час від часу в Раді з’являються ініціативи зі звірячим оскалом чи нібито спонтанні рішення з падлючими наслідками.
Наприклад, днями Регламентний комітет ВРУ виступив з ініціативою обмежити пересування журналістів парламентом, заборонити представникам ЗМІ заходити в кулуари на першому і другому поверхах. «Навіщо, кому це потрібно? Журналісти у нас і так принижені до ролі підставок для мікрофонів, навіщо їх ще обмежувати?» – запитаєте ви.
Нічого подібного. У нас є ще як обмежити журналістів, ви просто не розумієте логіки Регламентного комітету. Сенс у тому, щоби дати зрозуміти «журікам», що вони нижчі за статусом у суспільстві, ніж депутати. Закріпити в правовому полі такі собі стани – за рівнем первинності і вторинності. Панівний клас хоче формального визначення своєї обраності (богообраності – за версією тих, у кого розвинулося православ’я головного мозку), для того й пропонує абсурдний крок, який насправді нічого не змінить, але зафіксує в свідомості і депутатів, і журналістів, що перші – панівний клас, а другі – підневільний, а не якась там «четверта влада».
Цікаво, що наш панівний клас відчуває свою неповноцінність у порівнянні з російським, ба навіть із білоруським. Чому? Та тому що українці з презирством ставляться до своїх «господарів», не визнають їхньої обраності чи винятковості.
Дійсно, значна частина українців зовсім не проти нечесним теж якось нечесно розбагатіти й опинитися на місці нинішніх депутатів чи олігархів, але не захоплюється ними і не пишається, як то роблять росіяни чи білоруси. Більшість українців зневажає фактичних власників України і ненавидить їх. Ось цей факт найбільше бісить наш панівний клас. Вони воліють, щоб їх обожнювали, щоб ними захоплювалися, а їх зневажають. За це вони у відповідь щиро ненавидять українців. Ось така «лав-сторі» навпаки.
Звідси оці дрібні шпильки у вигляді декларацій для антикорупціонерів та ініціативи щодо обмеження присутності журналістів у парламенті. Хочеться хоч якось напаскудити, але це нічого не змінить – українці краще до олігархату ставитися не почнуть.
Панівна верхівка розуміє, що справжнє владарювання почнеться тільки після того, коли буде викорінено сам потяг до спротиву. Для цього потрібне велике приниження народу. А як це зробити без масштабних репресій, та ще й так, щоб кредити давали, та ще й формально в рамках закону? Ось про це зараз міркують найрозумніші найманці олігархів.
Для вирішення такого складного завдання і був розроблений скандальний закон № 6688 щодо протидії загрозам національній безпеці в інформаційній сфері.
Задля інформаційної та кібербезпеки у законі пропонується дозволити блокувати сайти без рішення суду. Ідея геніальна: планується удар по рештках об’єктивних ЗМІ; разом з тим, це удар по малому та середньому бізнесу, по тих, хто через Інтернет веде свої справи. Зрештою, закон «про нацбезпеку в інформаційній сфері» б‘є по агентах інноваційного розвитку країни. Бо теле- і радіопростір у нас давно зачищено від критичної журналістики, а великий бізнес давно не має ознак конкуренції; суцільні монополії панують усюди – від ринку огірків у райцентрі до державного ринку вугілля. Залишилися ті, хто в бізнесі та ЗМІ ще якось виживає завдяки Інтернету. Саме для того, щоб цих хитрунів добити, і розроблено законопроект авторства Вінника, Тимчука і Чорновіл.
Продукт законотворчого генія дає в руки силовиків механізм знищення залишків конкурентоздатного бізнесу та відносно об’єктивних ЗМІ. А що, не сподобалася критична стаття чи розслідування – блокуємо сайт, нехай потім доводять, що не мають відношення до російської розвідки. Помітили «підозрілі» транзакції в інтернет-магазині – блокуємо і його, доводьте, що ви не зброєю торгували! А якщо запустити механізм контролю за контентом в Інтернеті, як передбачає закон – там узагалі відкриється неозоре поле для репресій…
Прикольно, що в якості авторів документа виступили нардепи, які нічого не тямлять про те, що таке кібербезпека. Організаторам афери із законом №6688, мабуть, приємно, що душителями залишків свободи слова в Україні мають стати колись опозиційна журналістка Чорновол і колишній військовий журналіст Тимчук. А вишенькою на торті має стати головний автор закону – «містер 350 мільйонів» Іван Вінник.
Присутність цього чолов’яги в Комітеті з питань нацбезпеки і оборони – це взагалі нонсенс, плювок в обличчя українській громаді. Але комусь же знадобилося цього суб’єкта пустити по лінії нацбезпеки! Посудіть самі: Іван Вінник працює секретарем парламентського комітету з питань нацбезпеки. Його допущено до державної таємниці. В той же час (!) пана Вінника не випускають за кордон, бо він досі не віддав борг у 350 мільйонів гривень. Людину не пускають за кордон, але допускають до державних таємниць – це як?!
А знаєте, кому він винен гроші? «Приватбанку» і «Альфабанку». Тому самому «Альфа-банку», власником якого є підсанкційний Михаіл Фрідман. Скажіть: а чи не занадто зручна мішень наш депутат Вінник для московського шантажу? Чи є важелі у російської розвідки тиснути на депутата Вінника? Хіба що дурний відповість «ні».
Щойно оприлюднили репресивний законопроект – фахівці з IT кинулися його критикувати, пояснювати, що від кібератак блокування сайтів не захистить, що є прості і дієві інструменти для захисту інформаційного простору. Можна, наприклад, використати законодавство США про іноземних агентів: достатньо лише дослідити контент якоїсь там с[т]рана.ua на предмет наявності пропагандистського контенту – і доведеться виданню пояснити джерела свого фінансування. І нехай реєструються як «агенти Кремля».
Автори закону ніби зреагували на критику і вирішили його доопрацювати. Хоча навіщо його доопрацьовувати, якщо навіть СБУ дає добро?
Невже в Комітеті з нацбезпеки і оборони радники гірші, ніж активісти українського кіберальянсу? Невже у владі почали дослухатися до активістів IT? Ні, звичайно. Раз законопроект хотіли протягнути такі поважні структури – значить, є в ньому щось таке принадливе, чого дуже кортить. А від свого ці хлопці не відступлять, це не в їхніх правилах. У крайньому разі трохи почекають, коли хвиля у ЗМІ спаде.
Головна причина відмови протягувати закон №6688 – не в критиці громадськості й не в тому, що такий закон може нашкодити економіці, наприклад, спричинити підвищення вартості Інтернету. Причина – у банальній відсутності політичної волі. Реалізація закону про блокування сайтів запровадить тотальну цензуру в Інтернеті й дасть можливість притягувати до відповідальності за перегляд певного контенту більшість населення країни. СБУ чи прокуратура зможуть потягнути до суду буквально кожного за цілком обґрунтованими звинуваченнями.
Саме цим і подобається нашій владі законопроект про інформаційну безпеку. Він дасть можливість зробити винним кожного. Але щоби зважитися на такий крок, потрібна політична воля і мають бути ті, кому скажуть: «Фас!». Тому закон №6688 відклали. Наразі не наважуються його запустити, бо це буде рівносильно оголошенню війни українському народові, війни владної верхівки проти української громади. А цього наші можновладці поки що бояться.
З одного боку, ті добродії розуміють, що війна задля упокорення народу невідворотна – власність, добуту в небезпечній бізнесово-кримінальній боротьбі, наша верхівка буде відстоювати до скону. Але здійснити це ще не готові.
Треба сказати, що у доробку нашої верхівки є й інші інструменти упокорення народу. Найкращі серед них – звичайно, «Роттердам+» і «Дюссельдорф+». Варто лише запустити ці корупційні схеми в їхньому повністю «європейському» форматі – і жодні субсидії не допоможуть, геть усі заборгують за газ і тепло. А тоді готуй армії «тітушок», суддів та правоохоронців – і відбирай квартири за борги. Після такого народ «еліту» точно полюбить – нікуди не подінуться, вимушені будуть на руках носити, адже запрацює надійних механізм покарання за непослух.
Однак поки що верхівка боїться запускати ці механізми. Армії «тітушок» створюють, правову базу потихеньку підводять, але ось страшно сказати: «Фас!». Бо у що це виллється – достеменно ніхто не знає. Чи в той бік повернуть «тітушки» – теж невідомо. Ось останній випадок із «євробляхерами» показовий: подейкують, рух за право не платити акцизи при купівлі автівки в Адміністрації Президента виплекали. Бунтувати проти Верховної Ради активістів випустили, щоб дехто в уряді та МВС схаменувся і припинив контрабандистів притискати. А «євробляхери» не розібралися та й кинулися за сином самого Президента ганятися.
Тому дилема перед панівною верхівкою країни постає глобальна, просто-таки гамлетівська: як далі жити? Продовжувати загравати з народом, імітувати боротьбу з корупцією, роботу на країну, загравати з електоратом перед виборами, розводитися про те, що «перед законом усі рівні» і далі лишатися залежними від мінливих настроїв населення? Чи ризикнути й розпочати війну задля упокорення української громади, розгорнути хвилю репресій, щоби більшість зрештою визнала за панівною верхівкою право самій вирішувати, як правити і не звітували перед громадою? «З росіянами це вдалося, чому ми не можемо цього зробити?» – запитують нинішні можновладці слідом за Януковичем. Ось тільки доля Януковича страшить, ризик справжньої громадянської війни лякає – ой, можна й не встигнути добігти до гелікоптера…
Є ще варіант: почати будувати дійсно європейську Україну – з прозорими ринками, з сучасним конкурентним бізнесом, з інноваційною, а не сировинною економікою, із суспільством, в якому поважають права людини. Але такий варіант владна верхівка, звісно ж, навіть не розглядає.
Ян Борецький для видання InfA