Чому українці бояться голосувати за націоналістів
Україна загалом – доволі українофобська держава. Недавно в Мелітополі знову били людину за те, що вона за Україну і визнає себе українцем. Історія закінчилася трагічно: ображений повернувся і розстріляв кривдників. Але українців б’ють на території України за те, що вони українці, постійно. А близько двох тижнів тому прикордонник у Маріуполі отримав перелом щелепи за те, що попросив меню українською. Це не п’яні бійки – це прояв очевидної тенденції.
Щось не чути, щоб у наших палестинах когось побили за російську мову або за заперечення факту війни Московії проти України.
Таких хлопаків Порошенко собі у другий тур виборів готує, і почуваються вони взагалі-то класно. А українців, як то кажуть, за національною ознакою б’ють регулярно. Нашим активістам і правоохоронцям варто би не про тяжку долю ромів голосити, а про етнічних українців, які не бояться цього факту і не приховують того, що пишаються своєю країною.
Але чому так сталося, що в Україні б’ють за українську мову? Росіяни вбили тисячі українців на Донбасі, закатували жорстокіше, ніж нацисти, сотні наших громадян, сотні тисяч наших військових пройшли через жахи й поневіряння на фронті, але в Україні чомусь досі б’ють за українську мову, а не за російську. Чому?
Згадані вище випадки – це не банальні «розбірки» нетверезих молодиків, це прояв суспільних настроїв у країні. П’яні на вулиці чи в генделиках просто так нікого не б’ють. Нечасто зустрінеш у житті справжнього гладіатора, а п’яного розбишаку – чи не щодня. П’яні, як і тверезі, б’ють, якщо відчувають на своєму боці силу і безкарність, а ще коли мають сильний подразник, через який цю свою агресію вважатимуть «справедливою». Ось таким подразником виявився факт українства. Ті, хто бив українців у Маріуполі й Мелітополі, вважали, були впевнені, на їхньому боці – і правда, і сила, що на саме їхньому боці – більшість.
І вони мають підстави так вважати. Народ у нас, звичайно, сірий і не вельми освічений, але, як писали брати Стругацькі, «народ сірий, але мудрий». Люди відчувають, на чиєму боці сила. Тому навіть на Львівщині вас не відлупцюють за мову окупанта чи за вимогу говорити російською. Запорука тому – «наш» олігархат і «наші» ЗМІ.
Доморощений олігархат – наскрізь проросійський. Про те, що Росією та Україною правлять два дружніх режими, уже не раз писали. Для переліку телеканалів, які НЕ МОЖНА назвати російськими проросійськими, пальців однієї руки вистачить. Можливо, «5-й», «Еспресо», «1+1» (без «95 кварталу»), ну і «ICTV» (там найкраща антиросійська пропагандистська програма виходить – «Гражданская оборона). Тому не варто дивуватися, що сила в суспільстві – досі на боці україноненависників або, скажемо м’яко, тих, хто не сприймає україномовну Україну.
Є цікава соціологія: 90 відсотків наших громадян вважають себе українцями. Значна частка етнічних росіян та представників інших народів називають себе українцями. Більшість мешканців України пишаються своєю країною й своєю етнічною приналежністю. Чому ж тоді українці бояться проявляти солідарність і захищати свою честь і гідність у побуті, на вулиці, в публічних місцях?
Одне з двох: або українці, які декларують любов до України, люблять якусь іншу Україну (в якій лупцюють україномовних), або люди бояться захищати свою честь і своєї країни. Просто бояться.
Найімовірнішим видається другий варіант. Є, звичайно, збоченці, які керуються логікою московської церкви й для яких ідеальна Україна – це Україна без українців, але таких доволі мало. Більшість просто боїться. І найкращий тому доказ – не соціологія, а результати виборів.
Тривалий час після 1991 року націоналістичні партії у виборах в Україні фактично не брали участі. 2002 року в парламентських виборах за партійними списками брала участь тільки одна партія націоналістичного спрямування – Українська національна асамблея. Всього одна, і набрала вона менше пів-відсотка. В списку учасників перегонів-2002 – «усякої тварі по парі»: і ефемерний «ЗУБР» («за Україну, Білорусь і Росію»), і навіжені вітренківці, і «нова дегенерація» (Юрій Мірошниченко досі доводить у парламенті, що правильно називати його колишню політсилу саме так), але там реально не були представлені націоналісти.
Країна, що втекла із російського концтабору, де століттями викорчовували українську мову, нищили українських пасіонаріїв… Українських митців, як-от Івасюка, вбивали тільки за те, що бували популярнішими й талановитішими за російських. Ось у цій країні протягом десятиліть народ не голосував за партії, які закликали відроджувати українську мову, культуру, будувати нову державу, спираючись на ВЛАСНИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ДОСВІД. Гадаєте, 2002 року українці менше любили свою батьківщину, ніж нині, були меншими патріотами? Звичайно, ні, вони боялися! Боялися заявити про своє українство, боялися визнати, що людина, яка ідентифікує себе як українцця, в очах росіян одразу стає «бандєравцем», ворогом. Лише 2006 року на парламентських виборах за партійними списками з’явилася «Свобода», і набрали тоді націоналісти трохи більше, ніж «Партія політики Путіна»! Бал тоді правили олігархи («ПР», «БЮТ», «Наша Україна») і російська п’ята колонна: «социки», «коміки», вітренківці й блок якогось Литвина (що це за один і що він зробив для України?).
Прорив стався на виборах 2012 року, коли «Свобода» потрапила до парламенту і посіла 5 місце. Нарешті українці перестали боятися називати себе «українцями»! Більше двох мільйонів наших співгромадян визнали на виборах, що підтримують націоналістичну ідеологію. Потім була Революція Гідності, під час якої партія «Свобода» була чи не головною рушійною силою. Потім – російська навала і національний підйом, коли добровольці масово йшли на фронт, і там знову попереду були «свободівці».
А потім стався провал. «Свобода» не потрапила до парламенту за партійними списками восени 2014-го. Фальсифікації? Фахівці кажуть, що сфальшувати можна 5-7 %, якщо запустити адмінресурс по всій країні. Якщо сфальшували й цього виявилося достатньо, щоби націоналісти не подолали прохідний бар’єр – значить, за націоналістів проголосувало замало людей. За інші націоналістичні партії українці теж віддали небагато голосів. Розпіарений росіянами «Правий сектор» узяв менше 2 %. Що сталося?
Це був не політичний провал «Свободи» чи «Правого сектора». Це були не помилки в стратегії розвитку політсил. Розповіді про те, що міністри від «Свободи» і генпрокурор нібито скомпрометували партію корупційними зв’язками – теж дурниці. Вони навіть не встигли себе скомпрометувати – дуже недовго були на посадах. Можливо, недостатньо жорстоко поводилися з ворогами України, але це теж не причина провалу.
Сталося те, що вже багато разів бувало в нашій історії. Українці не проявили свою волю послідовно і до кінця. Вони вкотре злякалися бути українцями. Злякалися заявити свою волю будувати українську державу, керуючись власним розумом і досвідом, а не вказівками з Москви чи Брюсселя, бо в Брюсселі і Москві не люблять «бандерівців».
Несильного погуку з Заходу виявилося достатньо, щоб наші громадяни схилилися і проголосували за олігархічних ставлеників із «Нарфронту» та «БПП», які терміново вбралися в шати «патріотів». І нині не знайдеш більших «націоналістів», ніж Турчинов, Пашинський чи Аваков, якому «западло» говорити українською, тому й паплюжить мову не гірше за Мікілу Яновіча. У нього, либонь, теж комплекс Мини Мазайла: «говориш українською – значить, ти селюк і неук, не спромігся російську опанувати, а все істинно культурне та інтелектуальне може лише звучати язиком Пушкіна». Саме такий меседж він надсилає своїм небажанням спілкуватись українською.
Українці злякалися свого вибору, тому що бояться. Це саме те, що Ніцше охарактеризував як «ресентимент». Це наслідок історичної травми, страх бути собою, страх зізнатися, ким ти є насправді. Ця глибока психологічна та історична травма деформувала психотип українців, їхню ментальність. Нормальні народи солідаризуються, коли захищають власну честь і гідність, а українці цього соромляться. Їм легше зносити образу і приниження, ніж сказати: «Я – українець!». Українці з власної сутності, власного єства роблять собі ворога.
Страх бути українцем треба перебороти, тільки тоді можна виходити на шлях історичного народу, а не перекотиполя. Не переборовши цю травму, ми не зможемо виконувати важливіші завдання, якими б геніальними не були ідеї про модернізовану та інноваційну Україну – державу ХХV століття. Все це балачки, бо ми боїмося бути собою, і навіть розмови, що проект української національної державності – це проект індустріальної епохи, а вона буцімто уже в минулому, тому й національна держава не є актуальною – теж від лукавого. Поки ми етап становлення нації не пройшли – ми не перейдемо до наступного етапу інформаційного суспільства. Не можна мочитися в пелюшки і стати воїном. Спочатку треба вилікувати енурез – а тоді вже замахуватися на побудову «нової цивілізації».
На жаль, оті захоплення «новими курсами», «новими лідерами», технологіями, які нібито призведуть до перезаснування країни і до зняття нинішніх протиріч, – це не тільки мрійництво. Це ще й спроби забути про історичні травми, спроби їх уникнути. Нам заборонили бути собою, ми не подолали в собі страх, але кажемо: «А ми вигадаємо таку Україну, де не буде проблем, через які нас убивали тільки за те, що ми українці. Вигадаємо таку державу, в якій подобатиметься жити і тим, хто нас морив голодом, хто стріляв нам у спини, і нам, їхнім жертвам. Ми їм, нашим учорашнім ворогам, запропонуємо такий класний інноваційний проект, в якому вони будуть частиною громади. Вони житимуть щасливо і їм не хотітиметься бити когось за українську мову…
Це абсурдна ідея, і абсурдність її просто кричуща. Таке прожектерство є проявом ресентименту, бажання втекти від реальних ворогів і забути травми. Але травми треба не забути, а лікувати, і виліковують їх гартуванням сили волі. Лише після цього, можливо, з’явиться ґрунт для перезаснування України як території вільної творчості.
Так що українцям доведеться відкинути розповіді про «страшну Московію» і толерастичний Захід» і голосувати за справжніх націоналістів.
В епоху глобалізації, коли розмиваються кордони між народами, коли держава перестає бути найважливішим фактором геополітики, питання національної самоідентифікації виходить на перший план. Справа в тім, що глобалізація загрожує зникненням народам, які легко втрачають національну ідентичність та асимілюються. Настає така епоха, коли українці можуть зникнути і розпорошитися, якщо і далі боятимуться визнавати себе українцями. Так що націоналізм у нинішніх умовах – це далеко не тільки любов до глечиків, писанок і співів, це насамперед питання самозбереження та національної безпеки на століття вперед.
Ян Борецький для видання InfA