Отримання томосу стане великим випробуванням для українців
Наприкінці серпня відбудеться засідання Священного синоду Константинопольської церкви, на якому, можливо, ухвалять рішення про надання томосу про автокефалію української церкви. Рішення можуть ухвалити, а можуть і не ухвалити, бо для церковних ієрархів є багато причин сказати «так» і чимало причин сказати «ні». Добре, якщо українці отримають томос. Це було б торжество справедливості – ми повернули би те, що в нас украли москалі 400 років тому.
Про причини сказати «так» не варто зайвий раз повторюватися. Україна постала як незалежна держава, що має свою мову, свої кордони і яка має бути також духовно незалежною. У цьому контексті Президент абсолютно правильно сказав: Київську митрополію було нахабно вкрадено у нас у ХVII столітті, й цей злодійський акт ніколи не визнавав Константинопольський патріархат.
А тепер про можливе «ні» – про те, чому томос для України можуть відкласти на невизначений термін.
По-перше, надто багато зазомбованих вийшло на святкування хрещення Русі під проводом РПЦ (ФСБ). У заході брало участь багато ворожих агентів (є дані, що лише серед священиків московської церкви в Україні відсотків 10 – агентура ФСБ), але більшу частину учасників акції складали ті, хто щиро вірить в абсурдні мордорські мантри про «канонічність» і «розкол». Їх багато, і це свідчить, що народ український розколотий російськими спецслужбами і московською церквою дуже глибоко.
Огидно, що аргументи на користь збереження української православної церкви в російських лабетах – жахливо примітивні. Який «розкол»? Що – у Київському патріархаті двома пальцями хрестяться? Чи, може, Діву Марію ставлять вище за Христа? Ні! Що таке канонічність – теж чомусь не пояснюють. (Взагалі, якщо вивчати історію московської церкви, то там чорт ногу зломить, але не розбере, де сатрапи Золотої Орди діяли «канонічно», а де «не канонічно», коли отримували автокефалію. І взагалі – хтось може достеменно сказати, коли РПЦ стала помісною церквою?).
Московська церква, так склалося, рідко опускається до пояснень. Навіщо холопам щось пояснювати? А от погроз із пельок московських попів та їхніх посіпак ми чуємо вдосталь. Та цими залякуваннями аргументи Москви проти української автокефалії й обмежуються. Жодних дискусій – одразу прокльони й обіцянки війни, крові, вогоню… Чудово демонструє справжнє обличчя РПЦ агент Москви Новинський, який обіцяє війну Україні. Цією війною московські попи марять з 2014 року, коли російське військове вторгнення на Донбас вони назвали «релігійною війною».
Друге «ні», через яке нам можуть не дати томос про автокефалію – це реакція Москви. Вона може бути підступною і кривавою. На які ниці вчинки здатні їхні спецслужби – ніхто не знає. А що Московія вдасться до агресивних і небезпечних кроків для утримання українців у духовному концтаборі РПЦ – зрозуміло вже зараз. Уже нині можемо оцінити масштаб ресурсів, що їх кине Кремль на приборкання українців, які побажали духовної свободи.
Чого варта істерія, яку роздмухували журналісти на проросійських (чи просто російських) телеканалах в Україні під час хресного ходу на честь 1030-річчя хрещення Русі! Як нахабно виспівували осанни загарбникам московські «консерви» в ефірах телепропагандистів! Вдавалися до шахрайських маніпуляцій при обчисленні кількості учасників і доводили, ніби РПЦ зібрала найбільше прихильників: ділили територію до Лаври на квадрати, рахували кілометри і метри, на які простягнувся натовп, і виходили у них фантастичні 250 тисяч прихильників РПЦ. Либонь, з неба таке юрмище спустилося, щоби довести виняткову святість російського симбіозу бандитів при владі і попів. Одна з московських «консерв» – Кирило Молчанов – навіть невдало пожартував, мовляв, поліція участь Петра Порошенка прирівняла до 100 тисяч учасників хресного ходу.
Своїх прихильників Мордор нарахував на київських пагорбах аж 250 тисяч, натомість поліція – всього 20 тисяч, і це куди більше схоже на правду, бо речник УПЦ МП Микола Данилевич сам пробалакався, що вони привезли до Києва 20 тисяч осіб. Ось ці 20 тисяч і пройшли столицею. А де до них іще 230 тисяч примудрилися приєднатися? Тільки Святому духу відомо.
Ще одна московська «консерва» – Руслан Бортник – страшенно розходився в пророчому екстазі. Мабуть, скромному політтехнологу примарилося, що він – біблійний пророк Єремія. Якщо Новинський у пророчих пароксизмах віщує просто кров, то Бортник бачить море крові (більше скидається на Паніковського), пророкує вже не лише релігійну війну в Україні, а всеправославну, світову релігійну війну! Уся земля, гірські хребти і морські глибини, усі православні душі, мабуть, здригаються від жахливих слів цього доморощеного Нострадамуса про світову війну.
Упевнений, цей пан припинив би нести таку ахінею, якби наше славне СБУ зацікавилося ним та іншими «консервами», що гучно вибухнули цими дощовими днями – Андрієм Золотарьовим, Кирилом Молчановим та іже з ними. Варто дізнатися – а на чиї гроші жирують політологічні контори, які ці добродії очолюють? Чи не слід оголосити цих хлопців офіційними лобістами Москви? І нехай виходять в ефіри з титрами «лобіст інтересів Кремля». Дуже сподіваюся, що колись до цього дійде.
Істеричний лемент російської п’ятої колони підтверджує тезу про те, що Москва дуже серйозно налаштована чинити опір томосу. До яких дій вона вдасться – невідомо, але відбивати цю навалу треба бути готовими, раз Україна пішла на цей крок.
Але ще більшим викликом для українського народу, держави і церкви, ніж реакція Росії на отримання автокефалії, стане сама автокефалія.
Я впевнений, що ми витримаємо агресію, провокації і навіть нову хвилю воєнного наступу оскаженілої Москви. Та найскладніше почнеться після отримання томосу. Адже Київський патріархат УПЦ відділився від московської церкви, саме від московської. А чи сильно зараз УПЦ (КП) відрізняється від РПЦ? На рівні нижчої і середньої ланки священників – мало чим відрізняється. На щастя, наші православні ієрархи не є частиною державної машини з мордування людини та її духовного закріпачення, як то є в РФ.
Але чи сильно змінилася українська православна церква з 1990-х років, після відділення від московської, щоби бути ближчою до людей? Чи кращою стала церква за доброчинністю, за готовністю до інтелектуального та теологічного діалогу з іншими конфесіями, і головне – до діалогу з мирянами? Чи готові священики відповідати на важкі запитання сьогодення? Бо в УПЦ (ФСБ) «діалог» дуже простий: прикриваючись тезою про невтручання держави у церковні справи, московські попи можуть виправдати будь-які свої неподобства, пояснюючи їх «трансцендентністю» та «ірраціональністю» Божої волі. Зараз основні постулати московської церкви в діалозі з вірянами можна окреслити кількома тезами:
- Вся влада – від Бога, тому коріться кровопивцям, які зараз жирують на ваших кістках, а те, що ми, священики, теж жируємо разом із кровопивцями – на те воля Божа (хтозна, який насправді бог у ФСБ…).
- Коріться, принижуйтесь, змиріться і виконуйте все, що вам каже влада! Насильство – це добре, що більшими рабами станете – то краще. Взагалі раби і кати в душі – найкращі люди. Свобода – це небезпечна омана.
Отже, чи не повернеться наша вже автокефальна церква до практик РПЦ, які їй, на жаль, добре знайомі з часів тривалої спільної історії? Адже зараз ми весь негатив щодо православної церкви екстраполюємо на московський патріархат, і він того заслуговує. Але чи стане українська церква на практиці українською, а не московською?
Не буде жодного сильного спротиву в народі після отримання томосу. В реальності головним практичним наслідком набуття автокефалії буде підрив могутності російської розвідки в Україні.
Зараз модно мусолити тему про те, що Україна, бачте, не єдина, що вона якась дуже різна, строката, як Швейцарія. Мовляв, є європейський проект, є совєцький, є російський імперський, окрім національного українського. Зараз ще про футурологічний проект почали говорити. Це все дурниці, це все наші розумники говорять від інтелектуальних лінощів, від небажання займатися справжньою соціологією і вивченням реального стану різних прошарків нашого суспільства за його економічними, ціннісними, культурно-історичними відмінностями. Не може бути протистояння з боку проросійського населення, та й сам термін «проросійське населення» вже застарів, бо ці люди вже побачили на прикладі «Л/ДНР» та Криму, що несе справжній російський проект в Україну – бандитів, хаос і незаперечний диктат російських чиновників, ще страшніший, ніж наявний в Україні. Нічого позитивного новий російський проект не несе. Та й проектом цей покруч назвати важко, якісь історичні цукеркові обгортки.
Тому і українські святині – лаври – повернуться під юрисдикцію української церкви, і населення поступово звикне до цього.
Є ще одна загроза, подоланню якої має допомогти отримання автокефалії.
Церкви всіх конфесій без винятку нині мало впливають на голови українців і на їхні переконання. Це факт. Адже на Сході у нас те ж робиться, що і на Заході, хоча, скажімо, щонеділі на службах і проповідях греко-католицьких священиків збираються повні храми. Релігійність українців не стає на перешкоді розвалу державної системи управління в цих регіонах та утвердженню там бандитських структур. Західні області наразі розвиваються за тим самим соціально-економічним сценарієм, що і Донецька та Луганська області до перетворення на «Л/ДНР». На заході уже маємо «бурштинову республіку», а на Закарпатті – «республіку імені приватизованого кордону».
Протистояти цим тенденціям, цій пошесті зневіри й духовної слабкості якраз і допоможуть томос та утвердження єдиної помісної церкви. Бо за розгортання поганого сценарію московська церква в Україні може відійти на другий план, а весь негатив щодо неправедності церковників, щодо їхніх оборудок із бандитами при владі перейде на українську помісну церкву. Оце буде справжній розкол!
Красиво, звичайно, сказав Президент на урочистостях з нагоди Хрещення Русі. «Автокефалія – це питання нашої незалежності. Це питання нашої національної безпеки. Це питання геополітики. Армія боронить нашу землю. Мова боронить наше серце. Віра боронить нашу душу. Ми повертаємо православній церкві українську ідентичність і рівне місце посеред православних церков світу. Хто сьогодні може аргументовано заперечити, що кількісно та якісно наша православна церква готова до самостійного буття?».
Це справді слова більше ніж просто політика. Порошенко може справді увійти в історію, а не «влипнути», як один його попередник-бджоляр, якщо доведе цю тисячолітню справу до успішного для України завершення. Головне, щоб процес набуття помісної церкви не закінчився принизливою пародією.
Ян Борецький для видання InfA